От Пушкина до Бродского. Как русские стихи переводят на украинский

Александр Пушкин «Я памятник себе воздвиг нерукотворный» (1836)

Я пам'ятник собi воздвиг нерукотворний,
Тропа народна там навiки пролягла,
Олександрiйськiй стовп, в гордливостi незборний,
Йому не досягне чола.

Нi, весь я не умру, я в лiрi жити буду,
Вiд праху утече нетлiнний заповiт, -
I славу матиму, допоки серед люду
Лишиться хоч один пiїт.

Про мене вiдголос пройде в Русi великiй,
I нарече мене всяк сущий в нiй язик,
I гордий внук слов'ян, i фiнн, i нинi дикий
Тунгус, i друг cтепiв калмик.
<…>
(Пер. М. Рыльского)

Михаил Лермонтов «Парус» (1832)

Самотній парус ген біліє
В морськім блакитнім тумані.
Що він знайти в чужині мріє,
Що в рідній кинув стороні?

Лютує вітер, хвиля грає,
І щогла гнеться і скрипить,—
Дарма, він щастя не шукає
І не від щастя геть біжить.

Над ним струмок ясніш лазурі,
День золотий над ним встає,
А він, мятежний, прагне бурі,
Неначе в бурі спокій є.

(Пер. А.Толстяк)

Федор Тютчев «Есть в осени первоначальной» (1857)

Я знаю в праосені пору, 
Таку коротку і ясну. 
Повітря чисте, день прозорий, 
I вечір зве в далечину.

Де серп гуляв і падало колосся, 
Усюди простір, пусто на стерні. 
Лиш павутиння, мов тонке волосся, 
Блищить на марній борозні.

Не чути птиць, повітря захололо, 
Далеко ще до перших сніжних хуртовин, 
Блакить прозора й тепла ллється з височин 
На стомлене і тихе поле.

(Пер. Ю. Клен)

Владимир Маяковский «А вы смогли бы?» (1913)

Відразу змазав карту будня, 
плеснувши фарби зі стакану; 
я показав на блюді студню 
вилицюватість океану. 
На лусці жерстяної риби 
читав я заклик нових губ 
А ви 
ноктюрн сплести
змогли би 
на флейті водостiчних труб?

(Пер. Н. Сысойлова)

Борис Пастернак. Февраль (1912)

Так, лютий. Плакатись чорнилом!
Про лютий шкрябати навзрид,
Сльота допоки гуркітлива
Весною чорною горить.

Піймати конку. За шість гривень,
Крізь благовіст, крізь клик коліс
Переміститися, де злива
Шумкіша ще чорнил і сліз.

Де, як обвуглені вкрай груші,
З дерев над тисячі граків
Зірвуться, і в очах калюжі
Суху журу вкладуть на дні.

Під нею талини чорніють,
І розриває вітер крик,
Чим випадково – пломеніють,
Складаються вірші навзрид.

(Пер. М.Низовцов)

Сергей Есенин «Письмо матери» (1924)

Чи жива ще ти, моя старенька?
Я живий і шлю тобі привіт.
Хай життя несе тобі, рідненька,
ще багато негасимих літ.

Знаю я — ховаючи тривогу,
ти жалкуєш за мої літа
і ще часто ходиш на дорогу,
кинувши на плечі кожуха.

Бачиш ти у темряві вечірній,
ні, не сон, а марево скоріш,
наче хтось мені у п'яній бійці
застромив під серце фінський ніж.

Я прошу, рідненька, зупинися,
не пускай печаль в свої роки.
Не такий пропащий я  п'яниця
щоб, тебе забувши, відійти.

<…>

(Пер. Олехо)

Иосиф Бродский «Не выходи из комнаты» (1970)

Не виходь із кімнати і не роби помилку.

Навіщо тобі Сонце, якщо запалив ти Шипку?

Все за дверима безглуздо, тим паче —  вигуки щастя.

 Зайди лиш у свій вихо́док —  і зразу, кажу, повертайся.

О, не виходь із кімнати, не викликай мотора.

І пам’ятай, що простір твій зроблено із коридору,

що вперся чогось в лічильник. А щойно загляне жваво

кохана, розкривши рота, жени її, не роздягаючи.

І не виходь із кімнати; вважай, що заскочив протяг.

Бо що є на світі цікавіше, окрім голих стін навпроти?

Навіщо виходити звідти, куди повернешся увечері

таким, яким був уранці, лиш тільки – ще більш замученим?

О, не виходь із кімнати. Танцюй під ритм босанова

в пальті, що на голе тіло, у мештах на босу ногу.

Капуста, мастила лижні так пахнуть в твоїй вітальні.

Ти написав масу літер; іще одна явно зайва.

 І не виходь із кімнати. Нехай лиш твоя кімната

пізнає, який ти насправді. І, взагалі, інкогніто

когіто, ерго сум мовила формі якась субстанція.

І не виходь із кімнати! На вулиці, глянь, не Франція.

Дурнем не будь, кажу тобі! Будь тим, ким інші не стали би.

 І не виходь із кімнати! Дай волю меблям зістарілим,

злийся обличчям з шпалерами. Закрийся, зроби барикади

Із меблів від Хроноса, Ероса, вірусів — космосу ради.

(Пер. L.M.)